Жив
собі хлопчик Михайлик.
А що
вмів крильцями махати,
то
прозвали його Махайликом.
От пасе
він гусей на вигоні.
Довгі
шиї гуси вигнули
і
просять-гелгочуть:
«Михайлику-Махайлику,
не
сиди,
а
збудуй нам хатоньку
з
лободи!»
Бере
Михайлик серп золотий –
і
зводить хату з лободи.
Аж тут
хитрий дядько Розум
хилить
вуса, як просо,
і
кепкує задиристо:
«Ну
що з нього виросте?..»
А
Михайлик росте собі.
От біжить
він по стежці,
а
колосся гнеться від спеки
і
просить-шепоче:
«Михайлику-Махайлику,
не біжи,
молотникам
на току
поможи!»
Бере
Михайлик ціп золотий –
і нумо
жито молотить.
Дивиться
хитрий дядько Розум –
що ж то
намолото?
Не
зерно, а золото.
Яка з
нього булка?
Та
буком бешкетника, буком!
Отака
наука…
А
Михайлик росте собі.
От жене він хмари за обрій
і
думає-гадає:
«Чи
далеко до Африки?»
Аж тут
Громовик із гарапником.
Та як
загогоче:
«Нерозважний
хлопче!
До
Африки далеко,
а до
Америки далі…»
Сипонув
дід словечка,
а вони,
як малеча,
жебонять
і щебечуть:
«Михайлику-Махайлику,
полети
із
нашої казочки
у
світи!»
Бере
Михайлик перо золоте,
золотими
крильцями махає,
та й
оті словечка –
золоті
вервечки
розсіває
над степом і гаєм,
над
зеленим плаєм,
над
морями-океанами,
поміж
зорями туманними.
А
мудрий дядько Розум
дивиться
у простір
над
хатою,
наминає
золоту булку
і
примовляє хитрувато:
«Яка
ж то наука без бука?!»
Усміхається
Михайлик,
золотими
крильцями махає.
Сиву
зграю гусей
обганяє
– і все!
Сонце –
Божа печатка.
Простір.
Можна спочатку.
Бо не
має кінця
довга
казка оця.
Немає коментарів:
Дописати коментар