Гончарський круг

Цей віщий голос я почув,

коли вже бронзову парчу

стелила осениця.

І я подався навпростець

у скіфський степ,

у таємницю.

До мене мовою підків,

стремен, рокованих віків

сама земля

бентежно промовляла.

А на небеснім вітражі

спливали хмарні міражі.

На сході в мареві червонім

я бачив череп у короні.

Я бачив привид булави

і гетьмана без голови.

Крізь полум’я і дим

ішов я поміж див,

загублений у часі.

А голос кликав і манив,

а голос віддалявся.

І ось уздрів я між яруг

оазу незвичайну,

а може, круг чи виднокруг

незгаслої гончарні.

Там серед чар

сидів гончар

і м’яв червону глину.

Там кружеляла кружина,

і я над нею линув.

Там били карлики горшки,

і розлітались черепки

з розгойданого круга.

Там друг на друга,

брат на брата

ішли затято.

І в содомі

на черепках росли хороми.

А в них сіроми безсоромні

співали пісню бойову

і колисали булаву.

Під гомін глуму і наруг

крутився круг,

місилась глина.

Гончар у маєві калини

ліпив пігмеїв і чортів,

лупив їх і вертів –

і з булавою,

з головою

у піч садив,

у пекло.

Але вони запекло

із покликом «Живу!»

хапалися за булаву

і по курганах,

по горбах,

по черепках,

по черепах

у радості і в горі

здиралися нагору…

* * *

Поволі гасли міражі

і розчинялися в іржі.

І щемно зойкала жура

із кругом наодинці.

Напевне, в казці гончара

я вдруге народився.