Вікторія

          Вікторові Грабовському

Навпіл небо колеться.

І матуся молиться.
Репнула граната.
Лопнула планета.
Тільки хлопчик-білочубчик
щось шепоче ледве чутно.
Десь татусь у мороці.
А слівце не мовиться.
А слівце метеликом
на губах тріпоче.
Час мете, мете його
у безодню ночі.
Ой лети, метелику,
на червону квіточку!
Долу жито стелиться:
«Перемога, Вітечку...»
Мчить метелик росами.
Тато каже: "Сину мій".
Облітає провесінь
пелюстками синіми.
Вже Котигорошко
в тата на коркошах
над землею котиться.
А слівце не мовиться...
Час мете листочками
і життя доточує.
Казка це чи тайнощі -
а слівце читається...
Ой же диво-дивнощі!
Пряжу син висотує.
Тужно тато дивиться
з Божої високості.
Юність перечитує
татом пережите.
Відступає лишенько,
і словечко пишеться.
Час мете порошею,
меле сніжне мливо.
На слівце запрошує
Янгол несміливо.
Посивіла молодість
розмовляє з тишею.
Так осінньо мовиться,
так весняно дишеться!
Відгук Слова зримого
вітерець повторює.
І скресає зимонька.
Вікторе! Вікторія!