Ось
чахне всохла яблуня,
розчахнута,
зів’ялена
в
осінньому диму.
О
яблунько,
і ти
між нами смертна!
Немає в
тебе ні душі, ні серця,
не
знаєш ти ні сумніву, ні горя,
ані
розлуки з рідною землею –
чому ж
не вічна ти на цій землі?
А
яблуня листочком пересохлим
докірливо
киває і тужливо
поскрипує...
Ну що
тобі відомо,
розумна,
заклопотана істото,
про
мене?
Я ж
ровесниця твоя...
Отак і
стоїмо удвох.
Осіння
всохла яблуня.
І я.
Немає коментарів:
Дописати коментар