Недитяча гра

Перекидав я міну, як поліно.

За іграшку вона мені була.

(Це потім я почув, що на дровітні

не встиг поліно чорне розрубати

ровесник мій, весняноокий Женя

з Івашковець, сусіднього села).

Збирали ми поліна за межею

і кидали в розбурхане багаття…

Ще досі я оглушений луною,

ще досі чорне полум’я жбурляють

мені в обличчя вибухи далекі.

Писав я закарлючками до тата:

«Живі ми і здорові. А осколок

перед весною витягнули з мене».

«Який осколок?» – злякано літали,

обпалені тривогою солдата,

журавлики трикутні над фронтами…

Мене лиш випадково пощадила

та іграшка. І дивиться на мене

здивовано весняноокий Женя.

Його живим ім’ям назвав я сина.

Хай знає син: хотів погратись Женя,

та іграшки у нього не було…