Дивослово

Ти звідки, моє дивослово,

ніколи, здається, не чуте?

Війнула у спомині рута.

Ти звідки, моє дивослово?

Боюсь наполохати слово –

і неньку у далечі бачу.

Тихенько за хатою плачу.

Боюсь наполохати слово.

Колише мене дивослово,

наспівує: люленьки-люлі!

Рясними літами зозулі

колише мене дивослово.

У слові просвічує слово,

словечко моє, словенятко.

Щебече дитя-солов’ятко.

У слові просвічує слово.

До неба росте дивослово,

у Всесвіті грає розмаєм.

А Всесвіту краю немає...

Ти звідки, моє дивослово?