Чорніють
опалені дати,
і
пам’ять золою стає.
На
обріях нікому ждати.
Відплакали
вдови своє.
Лиш
небо гуде реактивно
над
вічним вогнем сивини.
І Бог
за полин самотини
багато
вдові завинив.
Не
треба ніякого ліку.
Зозуле,
в літа не зови...
На
пагорбі лютого віку
сумує
хатина вдови.
Немає коментарів:
Дописати коментар