Під
ковдрою засніженого вечора
нуртує
місто. У зіницях вікон
блакитно
фосфорують кінескопи.
На
велетах багатоповерхових
пороша
вимережує антени.
І
велети плечима розсікають
замети
галактичної зими.
Нуртує
місто океаном вікон.
Мороз
рипить у ритмі тисяч ніг.
А з
темного провалля
високості
нараз
несміло визирнула зірка –
самотня
безпритульниця-сніжинка
на
вітрі галактичної зими…
О
зіронько, лети до нас! Можливо,
тебе я тут хоч подихом зігрію.
тебе я тут хоч подихом зігрію.
Немає коментарів:
Дописати коментар