Мойсеєва криниця – криниця для Мойсея

                    Документальна новела натомість рецензії

               на книжку Петра Перебийноса «Пшеничний годинник»

      Криниці не дають мені жити. Постійно переслідують як образ. З дитинства. Так і цього разу.

      Їхав у Шаргород зовсім з іншою метою.

      Мій друг лікар Анатолій Володимирович Токар розповіддю про це унікальне містечко на Поділлі заполонив мою уяву. Та ще й карту мені намалював – їдь. Та ще й примовляв: «Буде літо. Поїдемо у Вінницю. А звідти будемо їздити навколо. І в Шаргород». А коли я побачив, що недалеко від Шаргорода Гонтівка, колишні Серби, де стратили Івана Гонту, я вже не міг заспокоїтись. Тому і напосівся на Петра Мойсейовича Перебийноса: «Поїдемо до тебе». Той однікувався – чоловік зайнятий. Та я наполіг.

      По дорозі заїхали в Теліжинці, а це вже географічне Поділля, якраз була Покрова, помолились, і – на Шаргород, Вінниччиною, за минулим століттям.

      Перебийноса знаю ціле життя. Вражав і вражає своєю цільністю, цілеспрямованістю, організованістю. Спершу думав так написати, і вже був написав, – Петро схожий  на підбитого птаха. А згодом роздумав. І написав би так: «Петро схожий на птаха, якого намагались підбити, але який вижив, і не здався, і живе».

      Ходить рвучко і наполегливо, долаючи ту хвилю невидимого спротиву. Він розкривається поволі, та ще й думає, а чи варто… Не вірить, що освідчення вивільнить його з того далекого кошмару. Інформацію віддає краплями, як з крапельниці. Заглядаю в його біографію, викладену для краєзнавчого збірника «Шаргородщина. Сторінки історії». Мене цікавить його батько. Якось давно був свідком такої розмови:

– Петре Мусійовичу! – звертаюся до нього.

– Не Мусійовичу, а Мойсейовичу! – поправляє…

Це не могло не привернути уваги. Став пильніше і придивлятись, і прислухатись. Так ось довідник: «Батько – Мойсей Феодосійович – фронтовик-мінометник, відзначений шістьма нагородами, у тому числі медаллю «За бойові заслуги». Після війни працював бригадиром садово-городньої бригади, завідувачем ферми і загинув по-солдатськи – на варті народного добра. За деякими даними, знайшлися тоді людці, які не простили фронтовикові твердості і непідкупності у боротьбі з розкраданням фуражних кормів. І мати – Анастасія Левківна – інвалід праці, колишня буряківниця, залишилася вдовою із трьома дітьми – Петром, Василем та Вірою. Четверта, дочка Ганна, народилася невдовзі уже без батька. Усе це пізніше не раз болем відгукнеться у творах поета…»

Так, образ батька переходить з книжки в книжку, але в одному серці, в болісному, тривожному:

Тато хмурився зніміло,

був не майстер на слова.

Усміхався так несміло,

аж ламалася брова…

                                           ...................................................

Злива рейнського металу

тата вбити не змогла.

Смерть солдата наздогнала

на околиці села.

Голосила наша хата,

билась мати молода.

Цілував я вперше тата,

і кололась борода…

      – Як твій тато загинув? Вибач, що питаю.

      – Як?! Зібралося троє, зуб мали на нього – не давав красти. Молодший стояв на чатах, а ті двоє – і перший, і другий – прибили та й вкинули в криницю. І по всьому. Піди шукай! Це аж тепер розкрилося. Перший перед смертю на сповіді розкрився. Не міг вмерти, доки не сказав.

      – Але ж то батькова криниця?! Він же її…

      – Батькова. Копав для себе, виходить…   

Їздимо Шаргородом. Ходимо Шаргородом. Містом, де переплелись сліди українські, єврейські, польські, турецькі, татарські, німецькі. Петро зі Слободи Шаргородської. Люди всюди виривались, чи їх виривало, з насиджених місць – на свободу. Україна має цілий край – Слобожанщину. Але то вже коло Московщини. А тут – Оттоманська імперія:

На косогорі біля школи

стоїть у нас і досьогодні

пощерблений віками,

та міцний

турецький стовп.

Зізнаюся: втікав я

з уроку стародавньої історії.

Торкався хмар, щоб осідлати

стовпотворіння чужоземне.

Мені скорялась вишина.

Диміли далі…

Ось вона –

ополячена, отуречена,

орусачена, онімечена

моя земля.

Я милувався нею

з пихатого турецького стовпа.

Його напевне ж охрестив

козацькою шаблюкою

мій предок Перебийніс-Кривоніс,

який не прогуляв урок історії.

      Петро показує мені турецького стовпа в Слободі Шаргородській.

– А ти знаєш – ось тут був наш сільськогосподарський технікум! Так в ньому незгірш учили, ніж у Львівському університеті. Дуже добрі вчителі були.

Петро водить мене старими єврейськими вуличками і завулками. Всюди розрито, розметано, потрощено – чи то газ ведуть, чи каналізацію. Ледве не попадали в оті окопи цивілізації. Один одного так підтримували, аж ґудзики пообривали. Різні храми – старовинна синагога, католицький собор, де всі оголошення українською мовою, так і служба іде, а ось православний… Свято-Миколаївський собор.

      – А ти знаєш, сюди ми на танці ходили. Тут був будинок культури – що нам було до того храму. І от після того, що сталося з батьком, я зовсім змінився, став дуже нарваний, різкий, прицільно зосереджений. Закрили чогось клуб на замок. «Зараз, – кажу я до хлопців і дівчат, з якими прийшов на танці, – зараз відкриємо».  Лізу по драбині на храм, а до вікна ще далеко, слизько на бані, чи на куполі, як у вас кажуть, і послизаюсь, і лечу донизу – прощався вже зі світом, зачепився за ринву. Вона мене стримала! І стала вона розгинатись, щоб відпустити мене в пащу смерті. Бо до землі ще далеко. Храм високий. А на землі – бетонні плити, де завмерли од страху мої ровесники. Останніми надзусиллями я вибираюсь на пруг – добре, що на фізкультурі не бив байдики, а тренувався і на турніку, і на коні, і… Міг би бути останнім польотом – навіки! І не водив би я тебе по Шаргороду!.. Це моя больова точка…

      Петро ніяково і смутно посміхається. А я ж то з ним недавно їздив ще й до Умані, де він серед наших розповідей згадував про свої стрибки з парашутом і про свої одчайдушні мрії – ще про один, бодай останній стрибок з літака. Про тридцять четвертий…

      – Знаєш, Бог тебе пожалів після батька, і дав тобі можливість і політати, і з парашутом. В одному цьому нездійсненому польоті з храму сконденсувалися всі твої тридцять три стрибки з парашутом.

– Щось в цьому було особливе, став я інакшим, дорослішим став…

Дивимось з вершини старого міста на околиці, де була колись прекрасна річка, а зараз лише старе русло де-не-де блисне озерцем і тьмяною історією, якої нам немає коли розплутувати.

      А вже після поїздки в Шаргород я став думати про ту драматичну і трагічну ситуацію з батьком Петровим. Не давав красти колгоспне добро. У ті сталінські часи. А треба ж було вижити і тим родинам – і того другого, що був з ним, і того, хто стояв на сторожі. Я ж то сам пережив оті часи – моя сусідка Ярина в Теліжинцях за пару кілограмів зерна заробила шість років тюрми. Мати моя з поля приносила у пазусі торбинку, тобто крала колгоспне зерно. Я молов зерно на жорнах у дядька Тихона і ненавидів об’їждчика, який не давав навіть дозбирувати колоски на вже прибраному полі. «Не положено!» – кричав він мені і бив батогом мене так, аж сорочка тріскала… Під такими ножицями жив наш народ. Трудящий і чесний Мойсей був вихований тисячоліттями – і церквою, і сім’єю:

      – Не кради!..    

      І сталінська система теж кричала:

      – Не кради колгоспне!..

      Лише в такій сукупній складності можемо розбирати ситуацію, в яку потрапив юний Петро і його згорьована родина. Біографію Петра Перебийноса той випадок закрутив, як у смерч закручує молоде пташеня.

      Та повернімося до історії з батьком. Уївся він тим трьом, що не давав красти.

      Петро не знав, хто.

      Але якось отим підлітком, чесним і справедливим, справжнім комсомольцем, ішов за двома дядьками і почув розмову про батька:

      – Годі про того Мойсея! Що знаєш – забудь. Бо і тобі таке саме буде…

      Петро йшов ззаду в темряві, притишився і відчув, як пальці в кишені стискують лезо складаного ножика. Опісля ситуації з батьком завжди в кишені тримав ножик. Саме Петрові лишився у спадок, коли витягли з криниці.

      – І що тобі допомогти міг той ножик?

      – Тримав для самоствердження. Певніше себе почував… Та й батьків же…

      Тоді ж набився на прийом до першого секретаря Шаргородського райкому партії на прізвище Гончар. І перший раз не прийняв, і другий. А Петро продовжував ходити. Сидів у приймальні щоранку. Опір було подолано. Юний комсомолець – перед бувалим більшовиком сталінського гарту.

      – Чого ти добиваєшся?

      – Правди!

      – Будеш мстити?

      – Кому?!

      – Ти, видно, знаєш, коли правди хочеш. Треба це діло закрить. Так буде краще і для тебе. Пойнятно?

      – Зрозумів…

      А ноги самі несли туди, на городню бригаду. До батькової криниці… Там схована «таємниця води»:

Поле сохне, як стільниця.

Ні ярочка, ні струмочка.

А була ж отут криниця

у вербовім холодочку.

У джерелищах мочарних

струменіли чисті соки.

А тепер, мов яничари,

будяки стоять високі.

Сонцем спечений добряче,

я знайшов-таки цямриння,

але в темряві побачив

тільки мох і жабуриння.

Тут криниця наодинці

захлинулася намулом.

Джерело у глиб криниці

повернулось і заснуло…

      – Минуло багато літ, – каже Петро, – приїхав якось мій молодший брат, ми ходили-бродили навколо і до батькової криниці заблукали – самі ноги несли. Завжди туди, як магнітом…

      – І що там? – питаю.

      – Як що? Джерело пробилось. Вода є. І верба величезна виросла…

Іван Драч

10.02.2008, Конча Озерна.