Погляд з вічності

Світ поезії Петра Перебийноса

Свого часу, коли я вперше знайомився з творчістю Петра Перебийноса, мене найбільше вразили образи війни, які назавжди переконали, що це поет справжній. Бо він володіє власним і надзвичайно сильним метафоричним мисленням. Немає значення, чи він бачив війну своїми очима, чи був лише сином солдата і в дитинстві слухав батькові оповіді про побоєвища. Його уява малює поле крові так безпосередньо й пронизливо, ніби він сам лежав на тому полі в ранах і бинтах.

В очах моїх – як білий сад:

бинти, бинти, бинточки…

Лежить засмучений солдат

у білім сповиточку.

А ще у пам'яті – оця

засвічена картина,

ця мить війни: боєць бійця

несе немов дитину.

Лаконічно – і пластика, і правда, і людяність, і жорстокість війни. Таких картин у Перебийноса немало. Ось ще один образок. Батько з гільзи зробив запальничку.

Бачу з вічності усе.

Блима вогник невеличкий.

Наче свічечку, несе

мама жовту запальничку.

Лихоліття світове

відсувається все далі.

Лиш у ґнотику живе

тиха іскорка печалі.

Мене схвилювали не тільки іскра печалі, а й перший рядок: «Бачу з вічності усе…» В запальничці – щире, дитяче, отже, істинно поетичне сприйняття світу. Але вірш набуває несподіваності, філософської значимості від згадки про вічність, з якої видно все. Дивитися з вічності на жовту запальничку – щемливо, болісно, страшно і водночас можливо тільки завдяки розумові, який знає, що мамину свічку жодний час не спроможний загасити.

Погляд з вічності властивий не кожному поетові. Але Перебийніс саме таким поглядом обдарований від природи. Думаю, він це відчув ще на початку своєї творчої дороги, освоївся з небесною здатністю свого ока і це зробило його поетом. Поет відчув себе частиною свого роду, в якому він «праправнук і прапрадід водночас».

Але його погляд з вічності охоплює і фіксує не тільки щось дорогоцінне, що, на жаль, минає й відходить, а й те, що не хоче, але мусить пропасти, оте все неприродне, шкідливе, звіряче, вороже людській духовній натурі. Цей погляд з вічності буває лагідним, спокійним, філософськи врівноваженим, а буває й розгніваним, палючим, осудливим. Бо це погляд поета, а поет мусить бути підпорядкованим законові моральної чистоти.

Боже, пошли грому!

Бачу: бердиші

гатять по живому,

по душі.

По дзвіницях,

по зіницях,

по казках,

по кістках.

Ера страти.

Герострати.

Вбивці віри.

Бузувіри.

Вечір червоний.

Зречені дзвони.

Зрубані хрести…

Господи, прости!

Погляд на зрубані хрести вчить людину бути людиною, пам’ятати, що цвинтарі – не тільки віра в потойбічний світ, а й поклони цьому світові, пошана до предків, які будували храми, щоб зберегти слово, орали й засіювали землю, щоб вигодувати нові покоління людей. Вірші Перебийноса – чорно-білі, без усякої зайвини кінокадри життя ліричного героя, пастуха, що прагне стати жайворонком і відкидає геть свій «батіг з кутасами» (яка прекрасна деталь!), стає поетом, стражденником, якого люто цвьохкає той незнищенний батіг. Поет знає, що совість треба замурувати в скелю, але й це не допоможе: душу не сховаєш.

В одному із своїх найкращих сповідальних віршів, який присвячений Михайлові Слабошпицькому, поет зізнається:

Не все тобі видно, мій друже.

Спинися. Заглянь мені в душу.

Пекельна робота душі.

Скипаю. Стою на межі.

Це писалося на початку 80-х років мирнулого віку, коли Перебийніс був уперше головним редактором «Літературної України», а Слабошпицький тоді працював у газеті. У цьому творі живе особлива довіра, що об’єднувала людей, душі яких закипали, перебуваючи на межі добра і зла. Щоб не переступити грань зі сторони правди на сторону брехні, люди подавали один одному руку довірливості й підмоги. Надто близько до вогнища брехні змушені були вони перебувати і відчувати опіки на своїх душах від вогню, на якому злочинна влада спалювала правду й честь.

У циклі «Іменини літа» Перебийніс шукає порятунку від того закипання правди, що його мучило. З’являються картини рідної природи, селянської жнив’яної праці. Але й тут погляд з вічності потрапляє на пересохлі джерела і сліпі криниці, які гинуть не від спеки, а від гарячого закипання поневолених людських душ. Туга за свободою ходить за поетом його рідним подільським краєм. Йому навіть веселка нагадує залізні ворота тюрми чи казарми:

лихом вигнута веселка –

мов залізна брама каземату.

Цікаво: Майдан у поезії Перебийноса з’явився задовго до помаранчевої революції, але не як її видіння, а як видиво того Майдану, що зареве після помаранчевого повстання. Це було передчуття ситуації, коли політичні лицедії будуть звертатися не до народу, а до населення за підтримкою своїх владних амбіцій, не соромлячись навіть платити за масовість мітингів. Можливо, й тут поетові допомагав погляд з вічності, бо ж він бачив: «На майдані честі орда…» Орда, яка мала честь артистично зіграти роль народу.

Тривога за майбутнє України у Перебийноса схована десь у глибині. Вона пульсує в різних поезіях, навіть у тих, про дерева, які «не розуміють, як це можна розтанути у безвісті», коли їх зрубають, бо ж вони мають коріння і почуваються невмирущими.

І хоч талантові Перебийноса притаманний культ самовиховання і самовдосконалення, хоч він має веління до все вищого польоту думки, до все глибшого проникнення в суперечливу суть обставин земного людського життя, поет постійно вірить своєму поглядові з вічності, звідки видно йому і себе, і свою батьківщину.

Заспіває моїми вустами

насторожена тінь солов’я –

і за обрієм літа розтане

волошкова стежина моя.

Відпочину – чолом у барвінок,

у полин, у зелені дощі.

Це навіки. Це ти, Україно,

берегине моєї душі.

Україно! Душа не забуде.

Поки чую тебе – не помрем!

Хай горою ти ляжеш на груди,

та не будеш мені тягарем.

Бачить він і нас, українців, застерігає братів і хвилюється за свій народ.

Молоді і розкуті,

ми йдемо і йдемо.

Та скрипить на розпутті

пересохле ярмо.

Так і хочеться сказати: дорогий Петре Мойсейовичу, ярмо справді пересохле й перетерте рабськими щиями. І воно буде до решти поламане!

Дивина: сумний поет, але тиха мінорність його слова не демобілізує, не послаблює нас. Навпаки – ми віримо йому і повторюємо за ним: Україно! Душа не забуде. Доки чуєм тебе – не помрем!.. Перечитуючи поезію Петра Перебийноса, я намагався прилучити його до якоїсь плеяди відомих сучасних майстрів віршованого слова, скажімо, до шістдесятників чи до наймодернішого покоління наших поетів. Але в мене ця справа не виходила. Отже, я хотів би сказати насамперед, що за ознакою філософського настрою, за тужливим, але спокійним ставленням до минущості дійсного та уявного людського життя, за способом лаконічного й чіткого вислову поезія Петра Перебийноса – це неповторний, самодостатній світ зі своїм, як сказав про це Михайло Слабошпицький, універсальним змістом.

Звичайно, як і в кожного справжнього поета, у Петра Перебийноса є багато улюблених тематичних кіл. Наприклад, тема його малої батьківщини із селом Слободою і річкою Мурашкою, тема історичного роду з козацьким отаманом Перебийносом, тема його батька, що пройшов війну, але був убитий бандитами, його стражденної матері, його зустрічей з людськими добрими і недобрими натурами. Ці теми, як правило, трактовані з позиції відчуття присутності в душі поета універсуму, чогось вищого за його життєві пригоди і митарства.

Сонце плаче серед неба

невидющими сльозами.

Сонце рве на собі коси

і заплаканим обличчям

відбивається в калюжі

світового океану.

Але що мені калюжа?

Очі в небо піднімаю –

і спиваю сльози сонця,

і дивлюся на червоні

перепалені повіки…

О світило! Ти на грані.

Як тебе я розумію!

Можна б і так сказати: в центрі світу поезії Петра Перебийноса cтоїть сонце людської печалі, у кожному регіоні цього світу панує печальне взаєморозуміння між усіма речами і всіма духовними екзистенціями. Філософія цього взаєморозуміння каже: все дійсне є сумним. Але поет не виступає співачем і сівачем смутку, він шукає сили, здатної протистояти ідеї смертності всього сущого, і знаходить її. Та сила в нього називається Любов’ю.

По той бік світу

сніг летить.

Летять листівки і листи,

летять небесні голоси

від снігу до роси.

«Люблю!» – зорею голубою

горить супутник над любов’ю.

«Люблю!» – квітує тепловійне

світання України.

Тут дім. Тут соняхи і синь –

від снігу до роси.

Космічне бачення! Такий собі один рядок: «Тут дім. Тут соняхи і синь» – і вже Україна перед нами. Петро Перебийніс любить Україну, але нема в нього, на щастя, закоханості у свої патріотичні почування, він не демонструє свого українства, бо воно для нього не одежина, а сама душа. Душа мудра і видюща, яка, згадаймо, ще задовго до подій на Майдані зуміла побачити, передбачити: 

Муж вельможно-історичний

на майдані щось гука.
Він у нетрях вікторини
грає роль масовика.

Люд зітхає сумовито
і вклякає: ми - не ми...
Маска, лаврами повита,
височіє між юрми.

      Хіба це не образ олігарха, який стояв на сцені Майдану, закликав народ до повстання, обіцяв навести порядок в Україні, встановити лад справедливості, але мав на думці тільки одне: як прийде до влади, збереже свої заводи, свої вкладені в офшори долари.    
     Петро Перебийніс жорстокими фарбами малює портрет свого духу: «У скелю я закутий. А серце вогняне ще стогне від покути. Та випустіть мене!» Мотив покути проходить через його вірші дозрілих літ. Нові покоління українських поетів, можливо, не знатимуть, що таке покаянне слово, спрямоване на свою страшну долю служника неправді. Не завжди те служіння було примусовим, були хвилини і дні, коли наївно вірилося у фальшиві ідеали. А були часи, коли наступало прозріння, але тюрма ставала від того ще темнішою. Поезія Петра Перебийноса – це сповідь мученика, якого терзає усвідомлення втрати свого найдорожчого, зрадженого словечка. Це відображено, може, найяскравіше у вірші «Ланцюгова реакція»: 

Нарешті випав сніг. І все присипав.

І десь під оцинкованим заметом,

десь поруч із померлим колосочком,

ридає опромінене, пропаще,

безрідне, тричі зраджене словечко.

 Петро Перебийніс надто часто пророкує забуття для свого імені і для свого слова, заметеного зимовими хуртечами. Але також часто заперечує сам собі, викликає на “завеснілі сніги” справжню весну для зерна, для людської свободи і для своєї розвеснілої майбутності: колосся, яке проростає з його пшеничних зерен, «виколисує думу про волю». Вірш «Родовід зерна», який нагадує сонет Максима Богдановича про зернину, знайдену в єгипетській піраміді, має абсолютно власний, оригінальний, несподіваний поворот мислі. Тут сконцентровано, мабуть, оте найважливіше, що має сказати нам саме цей поет. Зерно у скіфській могилі, знайдене археологами, не зогнило.

Важкою глиною приперте

до скам’янілого меча,

воно лежало біля смерті

і виглядало сівача.

Ми всі, всі без винятку творчі люди ХХ століття, жили біля духовної смерті, але не всі вижили, не всі дочекалися сівача, не всі стали зернами свободи. Петро Перебийніс належить до тих, хто мав достатньо життєвої сили, щоб чинити опір духовній смерті, яка загрожувала не тільки йому, а й нашому народові. І, власне, його поезія, незважаючи на свій мінорний лад, сприймається як літописання окремої людської душі і душі національної, страждань, спричинених не тільки чужою окупацією вітчизни, а й неволею визволених рабів, яким не потрібно ні свободи, ні мови, ні історії України, а тільки її багатства та слухняності.

Читаю Петра Перебийноса. Це – Поет.

Дмитро ПАВЛИЧКО