Читанка

Бачу в ярмарковім карнавалі

матінку зі мною, ще малим.

Сто рублів тоді ми вторгували

за вінок рипучих цибулин.

Чолов’яга кручений і хвацький

чатував над купкою пшона.

Визирала в нього з-під куфайки

читанка – як булка запашна.

«Скільки?» – зацікавилася ненька.

Усміхнувся: «Сотенька рублів»...

Читанку, нечитану, новеньку,

шанував я, ніжив і жалів.

Бачу клас і вчительку сувору.

Ми розгортаємо читанку

на сполотнілій сторінці –

і десятки слухняних пер

ціляться в обличчя

здивованого поета,

ретельно видзьобують

його розширені зіниці.

Скриплять на папері

не пера – багнети.

Горять на обличчі поета

фіолетові сльозини.

І рука моя завмирає,

ладна відсохнути

разом з рушницею,

зарядженою чорнилом...

«А ти? Чого насупився? –

голос, мов грім у негоду. –

Жалієш ворога народу?!»

Піднімаю очі до вчительки,

але бачу над собою

усміхненого, рідного

вождя у кашкеті,

розчесані вуса,

зірки і погони.

Бачу в ореолі благороднім,

що промінням-золотом цвіте,

мудрого учителя народів,

батька зачарованих дітей.

Чую за калиною: «Вернися!»

Сонечко тікає за горби...

Читанку я вкинув у криницю

і збрехав матусі: "Загубив".