Прекрасна смерть

А дід помирав дуже просто.

(Сказали: «Прекрасною смертю»).

Надвечір зайшов до онука.

Посидів собі. Випив чарку,

а другу відсунув рішуче.

Замислено, довго дивився,

як сонце над садом сідало.

Тривожне, засмучене сонце

в рум’янах вишневого цвіту.

Зітхнув. Неохоче підвівся.

Сказав: «Запрягай-но карету,

бо ноги якісь неслухняні,

а дибати начеб далеко…»

Зручніше вмостився у кріслі

онукового «Запорожця».

Заснув, приколисаний шляхом…

«Приїхали, діду, вставайте!» –

термосить онук пасажира.

А дід, на виду прояснілий,

уже десь далеко, далеко…

Поїхав дідусь у минуле

від нас на кареті прогресу.

Прожив на землі він чимало.

Та як же це треба прожити,

щоб ту костомаху неситу

прекрасною люди назвали!