Життя
минає, диво залишається.
Не
пам’ятаю, що було вчора, а себе малого – пам’ятаю.
Мама
тісно пеленає молодшого братика. І на широкій нашій лежанці вже біліє непорушна
полотняна качалочка. Тато обгороджує нас ночвами, стільницею, затулою і ще
якимось там причандаллям.
–
Дивись, Петю, не впади, – наказує мама. – І хлопчика доглядай. Ти старший…
Через
причілкове вікно бачу їх на споришевій стежині між городами. Мама щораз
озирається, а тато махає рукою за розквітлими вишнями-черешнями.
Поспішають
обоє «у місто». Від цього загадкового слова серденько моє щемливо завмирає.
Місто – це завжди щось приємне, казкове, несподіване. Тільки б цей хлопчик не
плакав. Мені ще нічого не говорить незнайоме ім’ячко Вася. Хлопчик та й годі.
Скоса
поглядаю на тугеньку качалочку, яка цмокає, сопе, лепече і врешті заходиться
оглушливим ревом.
– Ша,
хлопчику! Спи, спи… – благально покочую по ряднині галасливий сповиточок і сам
починаю пхинькати від страху. Качалочка миттю замовкає. Із пелюшок зухвало
дивляться на мене здивовані туманні оченята.
Як
довго тягнеться час! Дрімаю. Прокидаюся. Присуваюсь до вікна, а там – щастя… Із
вишневої завії випливають мама й тато. І такі ж вони красиві! Мама струнка,
наче мальва. Обличчя смагляве, коси каштанові з рівним проділом. Тато білочолий
і чорночубий. А брови у тата – надламані крилята…
Ближче,
ближче поквапливий тупіт. Ось уже вистукує засувка на дверях. А я щосил термошу
качалочку:
–
Хлопчику, хлопчику, вставай!
Тато
виймає з-під кремової сорочки біло-сині місяці тарілок. Із маминого кошика
викочується дерев’яна
розмальована машина з кабінкою. І цукерки, цукерки! Чарівні медові крутелики у
шелестючих смугастих обгорточках.
Пам'ять
вимальовує позолочену ранковим променем ікону Богородиці. Вона дивиться
маминими карими очима з тієї молодої далини. Мовби нагадує, що хрестили батьки
свого первістка пізно і потайки. Боялися диявола. І зосталось у свідомості
таке: занурюють мене у свячену воду, а я вперто відбиваюся руками і ногами.
Характер… Та добре, що встигли охрестити. Бо насувалися демонські часи для
нашого роду і всього народу. Хто міг тоді знати, що мама назавжди скалічіє на крижаних
вітрах бурякового лану; що тата пощадить велика війна, але поглине мирна
завірюха; що та мить їхнього щасливого й безтурботного життя залишиться тільки
на побурілому знімку міського фотографа? Усе ще мало бути…
Залізною
грозою вдарила у дитяче серце війна. Вона косила жита і людей, спопеляла землю
і небо, а я, чотирилітній, дивився на неї широко розплющеними переляканими
очима. Ось над самим комином нашої хати блискавично пролітають гуркітливі зелені
літаки. Не встигаю роздивитися їх, але щоразу ловлю поглядом сонячні спалахи на
квадратних окулярах і чорному льотчицькому шоломі. Наша няня, двоюрідна сестра
Антося каже, що літаки сідають у полі за Слободою. Тягну її за руку, благаю:
гайда туди! Біжимо через вигін – а там у два ряди вигріваються на сонці крилаті
зелені ангелята. І так мені хочеться осідлати бодай одного та й полинути в
небо. Літати! Ця невгамовна пристрасть міцно обняла моє серце і вже ніколи не
випускала його з тих небесних обіймів. А тодішні ангелята грізно дихали вогнем
і на очах моїх, бувало, падали на землю. І не вірилося, що та жахлива купа
обгорілого заліза ще недавно літала.
Війна
котилася спочатку на схід, потім на захід. А вразлива дитяча душа бачила й
фіксувала те, що їй хотілося. Ось я стою на трав’яному подвір’ї по коліна в ромашках. Золотистий пилок сіється довкола
і приколисує мене у тінистому холодочку. І враз, немов у казковому сні, на
стежині з’являються
двоє у зеленому. Поруділі пілотки. Вицвілі обмотки. Рушниці за плечима. Один
засвічується такою знайомою усмішкою: «Петя, синочок!..» Виймає із нагрудної
кишеньки величезну, в синюватих наростах, сливу-скороспілку і несе мене до хати.
Мама квітне від радості. Півторарічний Василько заходиться плачем. Тато зі
своїм другом-солдатом поспішно сідає за стіл. А мені вже не до них. Я в куточку
обережно погладжую глянсуваті приклади довжелезних рушниць. Нічого іншого в
пам'яті не відбилося. Тільки це: тато, слива, рушниці. Та й зустріч була
короткою. На декілька хвилин відпустили бійців. Це ж треба: через рідне село
відступали…
Деталі.
Спалахи. Відблиски і зблиски. Цікаво, чи саме так вони побачились би, скажімо,
«математичній» душі?.. А моя заплакана душа вже біжить колючою стернею
повоєнного серпневого степу. Мені всього шість із хвостиком років. Та вже маю
першу професію. Я – пастух. Старші «колеги» відлежуються у холодку під шипшиною
і час від часу доручають найменшому робити виснажливу «круглу» – завертати
розтривожене ґедзями величезне стадо колгоспних корів. Завертаєш їх з одного
боку, а вони, капосні, вже з іншого розбрелися. Отак і метаєшся туди-сюди. А
ввечері ледве дибаєш додому поколотими, закривавленими, задубілими від болю
ногами. Що задубілими, то правда. Коли настала пора готуватися до школи, мої
гартовані стопи були такими зашкарублими, що мама ледве відтерла їх цеглиною у
цебрі з окропом.
Не
забувся і перший заробок – мішок жита за мозольні мої трудодні. Та невдовзі
повернувся з війни тато і прямо-таки вирвав мене з того колгоспного рабства.
Зате мама не здавалася: «Що ж йому – байдики бити та по городах шастати? Най
хоч нашу Муську пасе…» Муська – на диво розумна червоняста корівка з білою
чирвою на лобі. А слухняна яка! Інша худобина так уперто прямує у шкоду, що
навіть грім не може її зупинити. Тільки наша знає зась. От іде собі тихцем на
зелену озимину, а я кричу: «Муська! Назад!» І що ж ви думаєте? Постоїть,
помукає і вертається. Сідаю сміливо їй поміж роги – понурить голову і терпляче
очікує, поки я продемонструю пастухам її лагідну вдачу.
Життя
суворе. І ялова корова стає зайвою на хазяйстві. Саме така доля спіткала
бідолашну нашу Муську. Цілу добу протяжно стогнала вона у зачиненому хліві,
негодована і приречена. У роковану мить я заховався за межею і сидів там до
пізнього вечора…
На той
час я вже був посвячений у таїнсто азбуки. Вабили мене прадідівський «Кобзар» і
старенька «Хрестоматія». Вечорами, коли засвічували гасову лампу, любив я
дивитися, як тато читає. Його чорні з вогниками зіниці неквапливо,
по-селянському зосереджено перебігали по рядках. І мене просто чарувало
незбагненне це дійство. А мама невдоволено бурчала: «Ну що ти внурився у
книжку? Прочитай щось дитині». Завжди мовчкуватий тато довго вагався, мов перед
стрибком у воду, і врешті глухуватим голосом починав: «У неділю вранці-рано
поле крилося туманом»…
Це
було щось приголомшливе! Я й не знав, що за цими дрібненькими зернинами літер
таїться таке диво… А тут і мама пригадала смішні і трохи страшнуваті рядки:
«Чого, брате, так збілів? Що з тобою сталось?..» Після останніх слів «А
хвостик, як шило» вона вимогливо питала: «Ну, що то було?» Я кліпав повіками, і
мама сердито гукала: «Хіба ж не ясно? Миш!» А ще жартувала, що закінчила
«чотири класи і п’ятий коридор». Тому й повчала мене: «Слухай і запам'ятовуй. Не
лінуйся, ґезинтир!» Деренчливе слівце хльоскало дошкульним батогом і таїло
якусь магічну силу. Довгенько не міг я второпати, що воно і звідки. Скоріше за
все, почула десь матуся про дезертирів і придумала собі таку лайку. Жаліслива,
але й сувора, вона дуже скоро прилучила мене до читання. Якось непомітно минув
я стадію «по складах» і вже сам досить-таки жваво читав зажуреним тіткам
«Кобзаря». А вони сприймали долю наймички як свою власну долю.
Жили
ми тоді в рідній маминій хаті. Бідова родина Магдалюків була всуціль жіночою.
Єдиного синочка Миколу рано забрала дифтерія. Дід Левко Пилипович, якого я не
застав на цьому світі, працював механіком на Соснівському цукрозаводі.
Застудився. Лікарі щось там передозували, і він осліпнув. А щоб замести сліди,
його просто отруїли. Було Настасі тоді шістнадцять. От і залишилася
напівсиротою з мамою Горпиною Тимофіївною і старшими сестрами: Марфою, Даркою,
Фросиною та Ониською. І в кожної з них не склалося сімейне життя. Тільки мамі
моїй пощастило, та й то ненадовго…
Як
зараз бачу лагідну, добру бабусю Горпину. Ось я спритно вилажу на сливу-угорку,
яку вже обірвали, а бабуся знизу примовляє: «Петику, дивися, ондечки ще одна
сливочка…» Так і називали її в нашому кутку: Ондичка. Немов крізь туманну
пелену мариться мені тяжке видіння: п’ятеро дочок повклякали біля неї і тужно
примовляють: «Мамко, простіть нам!» А вона ледь ворушить побілілими смертними
губами: «Бог простить…» Це тільки так заведено, коли прощаються навіки. Бо ж
насправді нічим не завинили бідні мої тітоньки. Хоча як сказати. Діти перед
мамою завжди винуваті…
Родина
Перебийносів була заможнішою. В ній домінував культ батька, а мого діда
Феодосія Даниловича. Крутий характером вусань був схожий на козацького полковника
Максима Перебийноса-Кривоноса, який брав штурмом Шаргородську нашу фортецю і
якого дідусь не без гордості вважав своїм предком. Та й сам був хороброї вдачі.
Як і всі Перебийноси. Скажімо, Данило Мойсейович Перебийніс недарма дослужився
аж до прапорщика царської армії. Мабуть, не випадково і тата мого назвали
Мойсеєм. Тиха й на диво щедра бабуся Ганна Григорівна не раз примовляла: «Ох
мій Мойсейко, найменшенький…»
Сімейка
була – як у того Омелька. П’ятеро
синів і п’ятеро дочок! А імена які: Пилип, Антон, Левко, Яким (татів близнюк).
Ну й дівчата: Марина, Маланка, Марія, Югина, Палажка… Прямо із Кайдашевого
реєстру!
Отака
вона – рідня моя від мами і тата. Майже всі не мали казенної освіти, але
закінчили, можна сказати, вищу батькову школу. Всі любили читати, співати,
вишивати. А в тітки Марини був навіть чарівний синенький патефон. І я у вихідні
та святкові дні серцем розкручував чорні сонечка сяйливих платівок, які дарували
мені незабутні мелодії, піднебесні звуки, загадкові дзвони, голоси: «Там, де
Ятрань круто в'ється», «Ой не шуми, луже», «Їхав козак на війноньку»…
Тато
дуже ревно ставився до мого навчання. Тривожився, що з мене вийде. А я,
неборак, не часто радував його. Особливо не давалась мені математика. Поки
проходили арифметику, я просто знемагав од його диктаторського контролю. А вже
з алгеброю стало легше. Тут я міг похитрувати. Напишу тільки умову задачі, а
знаку «дорівнює» не ставлю. Тато подивиться і каже: «Ну-ну». Потім гортає
підручник алгебри, щось там вичитує. А я лиш єхидно усміхаюся. Та ось одного
неприємного вечора тато питає: «Ну як там ця… алгебра?» Показую, як повелося,
задачу без вирішення. І тут (ой лишенько!) бере мій татонько ручку, ставить
знак «дорівнює», пише формулу за формулою та ще й примовляє тремтячими від
гніву губами: «Ти що, за дурня мене маєш?» Такий ось урок математики…
Урок
цей мав долесяжне продовження. А поки що тішив я тата червоними п’ятірками за
твори і диктанти. Хоча й сам дивувався: граматики не знаю, а пишу на відмінно.
У Шаргородському агрономічному технікумі, куди я вступив, не могла нахвалитися
мною вчителька історії Євгенія Арсентіївна Хитрик. А вчителька літератури Ірина
Наумівна Рухваргер до Нового 1953-го року організувала конкурс, на якому я
здобув першу в житті премію за поетичний твір. Тато шанобливо гладив пальцями
дорогі відзнаки – синій том Гоголя з нашим прізвищем та печаткою, рідкісну на
той час піпеткову авторучку – і врешті схвильовано мовив: «А може, ти будеш
цим… писательом…»
Що там
казати! Ходив би я гоголем, якби ж не клята математика. Фанатично закоханий у
свої формули і цифри, вимогливий і справедливий Христофор Петрович Шаповал був
невблаганний. Залишався один крок – останній залік, і хай горить осточортіла
алгебра! Замріявся… А тут – нещадний ультиматум: якщо у понеділок не складу
заліку, – прощавай, технікуме, прощавай, агрономіє! В ту жахливу суботу
відбулась тяжка розмова з татом. Заснули пізно, збуджені, до краю роздратовані.
І наплив на мене дивний сон. Ніби всі мої зуби випадають, мов квасоля…
А
вранці у сінешні двері постукала біда.
Біг я,
простоволосий, безкінечним засніженим полем, через яке на промерзлих дерев’яних санях
везли мого суворого, молодого тата з незвично білим, осяяним світанковими
снігами обличчям. Біг я до мами і не знав, як їй про все сказати, як захистити
її від неймовірної, несподіваної звістки. Та мама все побачила у моїх
скрижанілих від болю очах, зойкнула і спіткнулася перед нашими кленовими
ворітьми…
Повік
не забуду: труть і труть мої тітки заледенілого тата. На скроні, на шиї у нього
кров’яніють моторошні садна. А мама ще не вірить, ще надіється. В нестямі
заламує руки, благає: «Тріть, Марино, скоріше, скоріше! Ой Боже!»
У
понеділок, як розповідали однокурсники, «сухар Христофор» відкрив журнал і
першим назвав моє прізвище. Хтось відповів: «Його немає». «Як це немає?» – люто
вигукнув учитель і вхопив авторучку. «У нього тато вмер», – знову почувся чийсь
голос. І рука з пером, ладна поставити хрест на нещасній моїй долі, зависла у
повітрі, а за мить поставила… трійку.
Ой
тату, тату! Навіщо дісталась мені та незаслужена оцінка такою жорстокою
ціною?..
І
поповзли селом чутки та перемови. Убили звіряки Мойсея, бо не давав красти на
фермі злиденні фуражні корми. Як пізніше зясувалося, було їх троє. Споїли
Левка-водовоза, щоб не вийшов на роботу. Добре знали: поїде Мойсей замість
нього до тієї криниці, яку сам викопав колись далеко у полі. От і можна зробити
чорне діло. А там – упав, мабуть, у криницю, і ніяких слідів…
Залишилися
ми з мамою, як відрубані пальчики: двоє братів і сестричка Віра. А четверта –
Ганнуся – народилася невдовзі. Маленька мамина відрада: «Викапаний тато!» Так
вона і про мене казала…
У
неповні свої сімнадцять я ніби постаршав на десятиліття. Серцем відчував: щось
у моєму житті круто змінилося. Василь замалий. Він, каже мама, «жапавий» до
роботи. Столяр від Бога і тата. Але йому ще треба підрости. І, виходить, що
тепер єдиний у сім’ї
мужчина – це я. Викапаний тато…
Я
кріпився як міг. Та вже найперше випробування мало не збило мене з ніг. Надбані
татом запаси швидко танули. Грошей нема, їсти нічого. Мама зі своєю нерухомою
ногою вічно сидить серед подвір’я і щось перебирає: квасолю, картоплю, насіння. Кури
тільки біля неї й товчуться. Завжди можна чимось поживитися з маминої теплої
руки. І ось чую: «Петре! А йди-но сюди!» (Після гибелі тата мама почала мене
називати отак по-дорослому: Петро). Дивлюсь – а в подолку її спокійно кудиркає
кура Зозулька. Рябенька наша улюблениця. Серце моє похололо від недоброго
передчуття. А мама зітхає: «Нічого не зробиш. Треба різати…»
Боже!
Та я ж навіть муху визволяв, коли вона жалібно дзижчала у незримій та міцній
павучій пастці. А тут не муха – Зозулька… Ножа я зневажав і ненавидів. Тому
більше підійшла для інквізиції ретельно відгострена ще татом сокира…
Щоб
заглушити біль, у неділю пішов я до тітки Марини. Слухав біля патефона
тужливо-гримучий вальс «Амурські хвилі» і думав: «А Зозулька цього вже ніколи
не почує…»
У
перше літо без тата мене мучили невідступні сумніви і вагання. Як жити далі?
Яку дорогу обирати? Агрономія чомусь не вабила. От би льотчиком стати. Або художником.
На ту пору я вже добре малював аквареллю, пробував навіть олією. Мої стінгазети
вражали усіх фантастичними сюжетами і кольорами. Наш технікум придбав цілий
рулон дефіцитного ватману. І коли стіннівка не вдавалася, на зворотному чистому
боці я накреслював туш-олівцем щось для своєї художньої душі. Найчастіше це
були великі портрети Шевченка. З особливою насолодою виводив я розкішні його
вуса, які, щоправда, більше були схожі на вуса діда Федося.
Отак
чаклую допізна біля розстеленого на скрині цупкого аркуша. Мама проснеться десь
опівночі і з незвичною ніжністю звертається скоріше до портрета, ніж до мене:
«Тарас Шевченко! Пора спати…»
Хтозна,
може, й став би я художником, якби не інше серйозне захоплення – авіація. Літав
я повітряним стрільцем на стратегічному бомбардувальнику «Повітряна фортеця».
Стрибав з парашутом. Небесна романтика настільки заворожила, що я вирішив
податися до Фрунзенського училища пілотів-винищувачів. Пройшов усі пекельні
кола «льотної» медкомісії. Аж тут нагодився штурман крилатого корабля капітан
Володимир Ісип. Він любив мене за відданість небу, та, видно, далеко дивився.
Тому був категоричний: «Що це ти надумав? У тебе інше покликання. Ти поет. Тобі
треба в університет. А тут… гробанешся (отаке слово) – і нема поета». І справді:
за мною вже водилася тоді слава «ескадрильського поета». А ще я дуже шанував
нашого штурмана – авіатора від Бога.
Не
знаю, мабуть, його вустами промовляла сама доля.
Де
вчать на письменників, я не чув. Тому вступив на факультет журналістики
Франкового університету. Але тут чекало розчарування. У перші ж дні
авторитетний професор Йосип Терентійович Цьох іронічно зауважив: «Думаєте, що
ви прийшли сюди вчитися на поетів? Помиляєтесь! Поети – стихійне лихо
журналістики». Зате наш улюбленець Володимир Йосипович Здоровега так зачарував
усіх своїм літературознавством, що кожен гордо міг сказати: «Я із творчої
майстерні Здоровеги!»
Літа
буяли. Серце розквітало. І прийшла негадано Любов. Ще під час моєї армійської
відпустки були ми з братом на травневій демонстрації у Шаргороді. Перед нами
тупотіла колона школярів, і Василь дещо засоромлено зізнався: «Ота крайня – моя
дівчина. В неї родимка на щоці…» Я побачив у спину тоненьку лялечку в
шароварах, дві косички на плечиках, і поблажливо пхикнув: «Мал-леча!» А то ж була
моя Доля, яка тоді ще не повернулась до мене обличчям…
Так і
не викресалась іскра між Василем і Валею, дівчиною з мальовничого сусіднього
села Івашківців. То брат вирішив чомусь познайомити з нею мене. Попросив, щоб
Валя переслала мені якусь там вирізку з газети. Здавалось би, нічого
особливого. Але коротенький дівочий лист посіяв бурю в моїм серці. Я писав
незнайомці не листи, а поеми. Ось так ми й освідчилися. Заочно. Вона мене за
слово покохала, а я її за родимку-зорю.
Ми
вперше зустрілися в житті серед повносніжної зими шістдесятого року. В селі
одразу знайшлися порадники: «Ти бідний, вона бідна. Двоє злиднів… Подумай. Це
тобі не яблучко вкусити». Я не міг тоді збагнути, до чого те яблучко. Але
назавжди затямив головне: живи власним розумом і слухай своє серце. Через два
дні після знайомства ми з Валею побралися. А мудра моя мама, наперекір усім
поговорам, сіла близько біля мене і тихо сказала: «Нічого, Петре, якось воно
буде…»
Велика
сім’я
Короленків прийняла мене як рідного. Їм теж несолодко жилося. Старша дочка Рая
заробляла як могла. Син Вадим став інвалідом. Женя підірвався на німецькій
міні. А батька Дмитра Федоровича нізащо репресували. І Галина Олександрівна
довгі роки вважалася дружиною «ворога народу». Нарешті чоловік повернувся, але
тавро зосталося… Ні роботи, ні спокою. А тут ще троє дітей народилося… Вислухав
я неговіркого тестя і твердо вирішив, що допомогти йому зможе тільки моє слово.
Написав проникливого листа голові Президії Верховної ради Брежнєву. І коли
після доскіпливої перевірки вручили Дмитрові Федоровичу повідомлення про повну
реабілітацію – не стримався він і заплакав…
Згодом
Валя приїхала до мене у Львів. Камінні леви старовинного міста не гладили по
голівках непрактичних молодят-ангеляток, але охоче дарували нам свої чари. Я, звісно,
дуже хотів, щоб Валя побачила літературний світ легендарної галицької цитаделі
культури. Допитлива, не по-сільському інтелігентна, вона швидко освоїлась у
новому для себе середовищі і дивилась на все широко відкритими карими очима. На
одному творчому вечорі зустріли ми знаменитого молодого Павличка. Я навмисне
підійшов до нього, хоч наш кумир навряд чи пам’ятав смаглявого літстудійця із
парашутним значком на піджаку. Валя захоплено прошепотіла: «Ти що, знайомий з
Павличком?» Я скромно змовчав, похиливши лукаву головоньку. Потім купив за
чотири карбованці збірку Ростислава Братуня «Я син України»», а її автор
написав на титулі: «Валі Короленко з побажанням щастя». Ми ходили з тією
волошковою книжкою по золотистому підосінньому Львову. Нам дуже хотілося
поласувати румяними галицькими пиріжками. Але ми заощадили останній карбованець
і пішли собі в кіно…
Хліба
було мало, а щастя багато. Але щастям ситий не будеш. Довелося перейти на
заочне навчання, і я поринув у глибини бунтівної газетної стихії. За мене
поручився товариський вінницький гуморист Олег Чорногуз, і я поїхав у районне
містечко Калинівку на Поділлі. Можна тільки уявити картину: тісненька
редакційна кімната, під вікном стіл відповідального секретаря, за яким
тимчасово примостився редактор Володимир Конюк. Поряд столи інших працівників.
Газетний день. Червень. Духота. І ось я, неоперений горобчик, соромливо
переступаю поріг чи межу зовсім невідомого, нового для мене світу. Знайомимося.
Редактор після всіх формальностей радить мені пошукати житло. Та я ні з того ні
з сього питаю: «А може, є якась робота?» Всі переглянулися. Редактор знизав
плечима, дав мені зіжмаканий конверт і скептично посміхнувся: «Лист майже
безнадійний, але спробуйте, може, щось намалюється…» Я інтуїтивно відчув, що
правкою тут не обійдешся. Тому попросив аркуш чистого паперу і написав усе як
від себе. Редактор прочитав мою замітку, викреслив одне слово і дає
лінотипісту: «Набирай! У номер…» Настала незрозуміла для мене тиша. І тільки
пізніше я збагнув її причину. Тут сиділи учитель, агроном, інженер. Чудові, сердечні
люди, але… не журналісти. Їхні
матеріали треба було правити, редагувати, дотягувати. Професіоналів у
райгазетах тоді було мало. Що вже казати про якесь покликання…
За рік
роботи в Калинівці я встиг опублікувати кілька нарисів у респектабельній
«Вінницькій правді», і мене з доброї ініціативи блискучого публіциста Леоніда
Волохатих запросили туди на роботу. Тут ми з Валею вперше у житті стали
володарями окремого куточка в комуналці. Нічого не було. Тільки голі стіни та
вікно у двір, у світ широкий. Але для початку ми купили не меблі, не посуд, а…
радіолу. Я вибрав єдину платівку-гігант із музикою Бетховена до трагедії Гете
«Егмонт», і ми годинами слухали штормову увертюру, яка вилітала за вікно
розбурханими хвилями і лягала на душу сонячними відблисками блакитного штилю.
Потім були перший концерт для фортепіано з оркестром Чайковського, грандіозна
Бетховенська «Апасіоната», мальовничі рапсодії мелодійного Ліста. Звучало і
щось веселеньке. Тоді наша первіночка Люда зосереджено тупотіла ніжками.
Танцювала «Лєтку-єнку». Вже дорослою вона подарувала мені на день народження…
патефон. Синеньке антикварне чудо, яке співало юним голосом і мимовільною
сльозою. Тягнувся до музики і синочок Женя. То вже було далеко од Вінниці. Маленький
наш тернополець виростав разом зі своїм «Ровесником», а моїм творінням –
обласною молодіжною газетою, яку я починав буквально з нуля. Поїздили ми по
Україні. І всюди супроводжували нас чудодійні мелодії сімейної фонотеки, яка
розросталася до масштабів добірної світової «симфоніади». На власному досвіді я
ще і ще раз переконуюся: поезія має синтезувати в собі всі мистецтва, а вже
музику сам Бог велів нам шанувати.
Повертаючись
думками до відчайдушного свого плавання у розбурханій газетній стихії, я з острахом
згадую драматичну роздвоєність моєї поетичної душі у пору творчого становлення.
Ти хочеш віршів або й нічого сьогодні не хочеш. А тобі наказують: пиши в номер,
пиши… за автора. За бригадира, за доярку, за начальника… О, це ненависне
рабство слова! Це крах земний. Це катастрофа!
І все
ж таки я не падав духом, не здавався. Поезія жила у магмі слова. А я рятувався…
сміхом крізь сльози. Писав фейлетони. Друкував їх у «Вінницькій правді», у
республіканській газеті «Колгоспне село» (тепер «Сільські вісті»). Набралося
стільки, що я вирішив готувати творчу дипломну роботу на основі своїх
сатиричних публікацій. Опонентом у мене був тодішній аспірант, а згодом відомий
дисидент Михайло Осадчий. На захисті він високо оцінив мої фейлетони, але різко
зазначив, що у передмові до дипломної я не віддав належного Остапу Вишні. І
тому він пропонує оцінити роботу на «добре». Мене глибоко вразила така
несправедливість, та я не став доводити, що вважаю нашого класика насамперед
великим гумористом, а не просто фейлетоністом. І ще мстиво поклявся тоді, що
ніколи не зроблю цьому чоловіку ніякого добра.
Аж
тридцять років по тому, коли ніхто у столиці не хотів друкувати Осадчого, ми в
журналі «Київ» уперше дали написаний у неволі великий твір цього нескореного
в’язня сумління.
Такий
він, ще один урок життя і слова: не зарікайся у лихому!..
Є в
моєму творчому паспорті особливі, можна сказати, виняткові сторінки. Одна з них
– «Літературна Україна». Я став її редактором у похмурому вісімдесятому році,
коли над українством несамовито лютував каральний меч тоталітаризму. Та
побувавши до того у партійних коридорах, я ніби передчував невідворотну
приреченість жорстокого режиму. І тому пустився весел. Від вибухових матеріалів
на захист національних духовних цінностей газету почало зашкалювати. І негайно
на вимогу влади відбулась, як записав у щоденнику Олесь Гончар, «бурхлива,
просто таки шквалиста Президія. Знімали Петра Перебийноса з редактора «Літ.
України»…» Але всупереч можновладцям письменники збунтувалися і виступили на
мій захист. А закінчилося це тим, що я все одно став безробітним. Аж через
п’ять років, з настанням потепління, мене покликали до керма журналу «Київ».
Битий-перебитий життям, я вже нічого не боявся. Журнал широко відкрив шлюзи для
всього репресованого, забороненого, запротореного у потаємні залізні каземати.
Піднявся дев’ятий
вал епохальних публікацій. Літопис Самійла Величка, документи Центральної Ради,
спомини Грушевського, оповідання Винниченка, повість «Огненне коло» Багряного,
поема «Мазепа» Сосюри… Це тільки побіжні штрихи до мужнього портрета
підневільного тоді ще «Києва» – прекрасного журналу, якому я віддав п'ятнадцять
років мого несамовитого життя.
Не
дивно, що саме в той непростий час написав я серцем вистраждану ліричну
трагедію «Коридор». Як стверджують фахівці-театрали, це, можливо, єдина у світі
п’єса про непримиренний конфлікт між владним апаратом і творчою особистістю.
Важким
для мене було прощання із журналом. Одне втішало. Нарешті я зможу повністю
віддатися поезії. Але де там! Від долі не втечеш. На початку двотисячних мені
знову довелося очолювати письменницьку газету. Отак увійшов я двічі в одну
воду. Були колись двічі Герої. А я – двічі редактор «Літературної України».
Може,
й забагато в мене цього «я». Та як же інакше? Без Я немає лірика. Без Я немає
людини.
Часто
сперечаються про спільні риси та відмінності літератури і журналістики. Не
знаю, наскільки виправдана згадана мною репліка професора Цьоха на адресу
поетів. Та як професіонал я можу сказати щиру правду. Журналістика вбиває
поезію. Саме поезію. Щодо прози мені важко судити. А втім, не все тут
однозначне. Колись вибагливий до слова Дмитро Павличко захоплено відгукнувся
про такий мій образ: «Ходить осінь по траві босими листками». І хоч як це
дивно, зізнаюся, що народилися ті рядки з газетного клекоту.
Багато
років мимоволі робив я неможливе, неймовірне: намагався поєднати журналістику і
поезію. Я не прагнув посад. Я всім серцем жадав усамітнення, зосередження на
слові. А доля диктувала своє. І доводилось не тільки самому писати «в номер», а
ще й керувати творчими колективами. Якось один молодший колега нерозважно
обмовився, ніби редактор я такий собі. І я подумав: сину, сину, щастя твоє, що
не дісталась тобі жертовна редакторська чаша. Півжиття провів я в редакціях. Що
це означає – неможливо описати. Це треба пережити. Та якби можна було вернутися
у молодість, я, напевне, знову обрав би тричі прокляту і найкращу у світі
професію журналіста.
А
поезія… Поезію ніщо не може вбити. Я падав з неба, розбивався. Я тяжко заробляв
на хліб насущний. Я звідав найстрашніше – рабство духу. І коли було вже
нестерпно, я рятувався думкою: Господи, яке щастя, коли є ще в мене поезія!
Поезія – це моя доля. Це моя чорнява подільська земля, без якої неможливо
уявити планету. Це мій древній селянський рід, без якого неможливо уявити
людство. Це моя вірна любов, без якої неможливо уявити життя.
Не
кожен має одвагу відкрити свою душу, свої рани, чесно і совісно висповідатись
перед світом і людьми. Висповідатись перед собою. В цьому й секрет магнетичного
дійства поезії, в цьому її життєдайна сила. Поет виповідає себе, а виходить –
виповідає інших. Чим більший поет, тим ширше коло людей потрапляє у космос його
думок і почувань. Тим об’ємнішими,
суспільно вагомішими є його художні відкриття. Знаю не з теорії: вразити інших
можна лиш тоді, коли сам ти глибоко вражений. Тільки з болю і радості може
явитися на світ незбагненне чудо поетичного образу. Тільки ніжне серце може
достукатися до вулканічного серця планети.
Поезія
виростає зі слова – матеріалу незвичайного, тендітного, мов троянда, і
твердого, мов граніт. Я часто задумуюся: в чому таємниця слова, в чому вічна
загадка нашої мелодійної української мови? І чим глибше проникаєш у заповідні
родовища слова, тим більше переконуєшся: мова – безмежна. Мова – це характер
народу. Є в нашому українстві те, що віками спонукало нас незмінно бути на цій
землі українцями. Ми маємо своє, вистраждане, виболене, виборене слово. Ми ні в
кого не позичали і нікому не збираємось його віддавати.
І ще
скажу. Українську мову можна осягнути… українською мовою. Материнською мовою,
якою думаєш, дихаєш, живеш. Якою молишся до Бога. Я слухав нашу мову, коли мене
ще не було, коли батьки чекали свого первістка. Я народився зі стогону і крику
рідною мовою. І якби якимось лихом довелося жити в чужій мовній стихії, то це
був би не я, а хтось інший. Мова – це гени. Такий закон природи.
Докопуватись
до праглибин живого слова – найулюбленіша моя робота. Це почалося із того
зачитаного «Кобзаря», із посивілої «Хрестоматії», що дивилися на мене зі сходу
і заходу рідносяйними очима Шевченка і Франка. Бунтівничий Тарас дивує світ
нерозривною єдністю великого слова і великого діла. Закутий у тяжке ярмо
неволі, він викресав із непокірної своєї душі вогнисте слово правди. Слово, без
якого, мов без крові, захлинулись би порожнечею здичавілі наші серця. Геній
Шевченка – це грозова симфонія високого духу України. Сама природа явила його
нам у надрах потоптаної, розтерзаної ворогами нашої землі. Явила і піднесла до
вершин світової культури. І слово його сказало планеті: є такий народ –
українці, є така земля – Україна!
Слово
Шевченка запалило серце Франка. Перечитую Франка – і на всіх його зелених томах
бачу мої помітки з літерами «под». Подолянізми! Так, у планетарній спадщині
геніального майстра є чимало питомих для нього, близьких його душі галицизмів.
Але в кожному куточку України всеосяжний словник Франка дарує читачеві щось
дуже знайоме, дороге, ріднокровне. Інакше й не може бути. Мова Франкова –
український океан. І я спрагло припадаю до незглибимого цього океану, п’ю і не нап’юся
з відкритих нашим велетом чистих джерел багатоголосої української мови.
Скільки
списів переламано сьогодні. Скільки волань надовкола. Схід. Центр. Захід.
Єднаймо Україну! Рятуймо Україну!.. Та отямтеся, панове! Україну раз і назавжди
поєднали Шевченко і Франко. І взагалі – ви уявляєте собі Україну без Шевченка
і Франка? Я – не уявляю…
Ось
так вулканують мої думки рідним словом. Перегортаю, розглядаю, пробую на дотик,
на колір, на світло міріади перлистого зерносвіту. І кожне живе зеренце випромінює
поезію. Давно збираю словники. Їх у мене чимало, зокрема й галузевих. Та хоч
який візьми – від біологічного до математичного – це мова. Це – Слово. А втім,
ніякі найдосконаліші словники не можуть замінити запахущої, цілющої, живлющої
народної мови. Люблю я слухати. На вулиці, на ярмарку, на природі. Які барви, які
тони та відтінки слова переливаються, відблискують на людських обличчях! А які
безмежні мовні поклади зберігає село! Все життя я горнуся до маминого слова. І
коли є щось у мене в запасі, то це – від мами. От стоїмо з нею на автостанції.
Чекаємо. І раптом вона каже: «Щось довго не йде той автобус. Мені вже капці
болять стояти…» А це взимку пробує валянки і примовляє: «Які ж вони взувисті!»
Скажіть-но,
де, в яких словниках можна таке відшукати?
…Відлітала
мама саме тоді, коли у березневих небесах даленіла комета Галлея. В ту мить
мені здалося, що я один у всьому Всесвіті. Тільки я і порожня Земля. І на
краєчку неба – прощальний відблиск погаслої комети, а може, недосяжної вже
маминої душі…
Тече
ріка життя. Не тонуть наші болі. Барвіниться стежина до могилок…
Одного
разу несподівано нагрянув до мене Іван Драч і сказав як відрубав: «Хочу
побачити твій Шаргород. Я ніколи там не бував. Ось машина. Їдьмо!» Спантеличений
таким натиском, я почав було відмагатися, посилатися на зайнятість у
«Літературній Україні». Та він і слухати не хотів. «Їдьмо» – і все!
Це
була фантастична подорож. Це був шлях у пам'ять серця. Починався він із
Драчевих Теліжинців. На околиці села ми поклонилися могилам його батьків, одержали
благословення у сільському храмі Київського патріархату – і в путь! На мою
Вінниччину, яка починалася, до слова, одразу за теліжинецькою межею.
У
Шаргороді ми оглянули Миколаївський собор, костьол Святого Флоріана, старовинну
синагогу, руїни фортеці і чудом збережену оборонну вежу. Ми блукали каменистими
вуличками і колоритними двориками цього унікального історичного містечка, яке
бачило Хмельницького, Кривоноса, Руданського, Коцюбинського, Свідзинського. А
тепер ось побачило ще й Івана Драча. Мені здавалося, що він протинає своїм
чіпким, гострим зором не зачовгані плити, а скам’янілі віки моєї старовинної
Княжої Луки.
Перед
від’їздом, як у Теліжинцях, ми поклонилися пам’яті моїх батьків. І коли я поцілував їхні портрети, мій
побратим сказав чомусь охриплим голосом: «Ти справжній син своїх батьків». А
мені стало жаль, що я не сказав йому цього там, у дорогих нам обом його
Теліжинцях…
Та
попереду була ще одна несподіванка. Іван Драч нагадав, що від Шаргорода
недалеко до легендарної Гонтівки. І знайомим уже рішучим голосом скомандував:
«Їдьмо!» А в Гонтівці – зернистий граніт монументального погруддя героя, розмови
зі старожилами і деталі, деталі… Всю дорогу до Києва уявлявся нам кривавий і
мученицький шлях нескореного лицаря Івана Гонти. Шлях, що смертельно обірвався
у тому подільському селі.
І
нарешті – третя несподіванка. Не часто пише поет про поета, а тут – Іван Драч…
У добірному його тритомнику є феноменальна новела Драча про нашу поїздку, про
мого батька, про мене, грішного. Та й назва яка: «Мойсеєва криниця – криниця для
Мойсея». Новела вражає до стогону, до болю. Та найбільше вражає мене сам Драч…
Думаю
про наше поетичне освячення рідною землею. Дивлюсь на карту мого краю. І
воскресають напівзабуті, затерті міською суєтою росянисті подільські словечка:
пиняво, тано, вельон, чиколонки, тороки, чарунки… А скільки вже їх не
згадається! Серце моє кричить-розривається: Матусю. Верни мені словечко!
Стою
перед Вічністю. А слово повертається! Воно видзвонює сльозиною Любові. Воно
відлунює в серцях дочки і сина. Воно щебече до дівчаток-онучаток.
Я
слухаю. Дивуюся. Радію. Поезіє, ти іскра між словами! Без тебе я – немов Земля
без Сонця.
Вік на
межі. А я ловлю жар-птицю. Хоч знаю, знаю: не зловлю Вогню…
Петро ПЕРЕБИЙНІС
